Афганська народна казка кіт і пес

Українські народні казки

Українська народна казка про тварин

Було це чи не було, а зустрілися якось кіт і пес. Пес цілий день гасав луками, допомагав пастухові череду пасти, а ввечері гарно вечеряв, що там давав йому хазяїн, і міцно засипав.

От кіт і питає у пса:

— Скажи-но мені, як це так: життя твоє таке клопітне, а їси ти всмак і спиш добре. Тим часом я живу в теплі, без турбот, а проте не маю ні спокійного сну, ні смаку до їжі.

Потрудись, побігай, а тоді вже обідай; Поробиш усю роботу, то й поспиш в охоту.

Походження та примітки

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Кіт і пес

Українська народна казка Полтавщини

Приятелювали собі собака та кіт. Пес цілими днями допомагав господареві пасти череду, а темними ночами гавкотом відганяв злодіїв від господи. Смачно їв те, що господар давав, та міцно спав. От кіт і питає у пса:

— Скажи, як це так, життя у тебе таке клопітке, а ти і їси всмак, і спиш добре. Я живу в теплі та добрі, без турбот, хіба що іноді мишу піймаю. Проте не маю ні спокійного сну, ні смаку до їди.

А пес відповідає котові:

— Потрудись, побігай, а тоді обідай. Поробиш усю роботу, то й поспиш в охоту.

Походження та примітки

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

149 (4755). Кіт і пес. СУС —. Записала Береза Юлія (7 клас) 2008 року. Береза Олександра Дмитрівна (1937). Полтавська область, Лубенський район, Березівка

Кіт і пес

Українська народна казка Кіровоградщини

Було це чи не було, а зустрілися якось кіт і пес. Пес цілий день гасав луками, допомагав пастухові череду пасти, а ввечері гарно вечеряв тим, що давав хазяїн, і міцно засинав. От кіт і питає пса:

— Скажи мені як це так? Життя твоє клопітке, а їси ти з апетитом і спиш добре. А тим часом я живу в теплі, без турбот, а спокійного сну і смаку до їди не маю.

— Потрудись, побігай, а тоді й обідай. Поробиш усю роботу, тоді й поспиш в охоту.

Походження та примітки

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

123 (8006). Кіт і пес. СУС —. Записав Бойко Андрій 2010 року. Бойко Григорій Васильович (1938). Кіровоградська область, Маловисківський район, Мала Виска

Кіт і пес

Українська народна казка Чернігівщини

Було це чи не було, та зустрілися якось кіт і собака. Собака цілий день гасав луками, допомагав пастухові корів пасти, а ввечері гарно вечеряв. Їв, що давали, і міцно засинав. От кіт і питає собаку:

— Скажи мені, як це так: життя твоє таке клопітке, а їсти завжди охота і спиш міцно. А я живу в теплі, без турбот, а проте, не маю ніякого смаку ні до їжі, ні до спокійного сну.

Собака і каже котові:

— Потрудись, побігай, а тоді вже обідай. Поробиш всю роботу, то вже й спатимеш в охоту.

Походження та примітки

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

222 (4404). Кіт і пес. СУС —. Записано 2008 року. Майдан Катерина Мічнівна (1924). Чернігівська область, Ічнянський район, Монастирище

Источник

Українські народні казки

Українська народна казка про тварин

КІНЬ, ПЕС, КІТ І ПІВЕНЬ — Українська Народна Казка Про Тварин

У одного ґазди був старий кінь. Такий вже старий, що не міг вже нічого робити. Не захотів ґазда тримати старого коня. За що було його годувати? От і вирішив прогнати коня. Так і зробив.

Іде кін собі дорогою, коли здибає пса, який ледве іде. Пес той вже дуже старий. Питає його кінь:

— Куди ти йдеш, песику?

— Заки був молодий, — відповідає пес, — служив, добре гавкав, охороняв маєток, то господар і тримав мене, годував. А тепер я старий став, нічого не можу робити, то він і вигнав мене. То я і йду, куди очі дивляться. А ти куди йдеш? — питає пес.

— Мене також, — відповідає кінь, — мій господар вигнав. Заким був молодий, здоровий, добре робив, орав, возив його, то він і тримав мене. А тепер я вже старий, робити не можу, то він і прогнав мене. Давай підемо разом.

Так і пішли собі кінь з псом дорогою, розповідаючи один одному про свою біду. Коли це зустрічають вони кітку, яка сиділа і дуже плакала. Вони зупинились, і кінь запитав:

— Що ж з тобою, кіточко?

— Така в мене біда велика. Заким була молода, гарна, ловила мишей, то всі мене любили в домі, шанували, добре годували. А тепер, коли я стала стара, негарна, вже й мишей не можу ловити, то мене і вигнали.

— Не журись, кіточко, — каже кінь, — в нас таке ж саме нещастя. Підемо з нами, разом легше буде.

Ідуть вони тепер разом далі. Дуже змучилися, вже і їсти хочуть. Аж раптом біля лісу зустріли вони півня, який гордо йшов їм назустріч.

Зупинив його кінь і розпитав, чого він так далеко зайшов від села. А півень відповів:

— Та біда в мене велика. Заким був молодий, веселий, бігав по дворі, жартував з курочками, рано будив господарів, то і тримали мене в дворі. А тепер став старий, нічого не можу робити, навіть курочки не дивились на мене, тікали, то господар і прогнав мене. То хоч ви не залишайте мене одного, візьміть з собою.

Пішли вони всі четверо далі. Якраз ніч застала їх в лісі. Почали вони шукати, де б можна переночувати. І раптом побачили вони вогник. Зраділи. На цей вогник і пішли вони. Перед хатиною зупинилися. Заглянули в вікно, — всі так і повідскакували злякані від вікна. Вони побачили, що в хаті за столом ділили свою здобич страшні ненажерливі збуї. Вони там щось кричали, сміялися, потім вечеряли і полягали спати. Ранесенько вони побігли в ліс.

Кінь зі своїми приятелями почали думати, що їм зробити, щоб прогнати цих страшних збуїв з хатини, бо скоро зима, а їм нема де жити. Вдень були вони в хатині, і збуї не приходили. Видно, що збуї з’являються тут лише вночі.

Вночі, коли мали прийти збуї ночувати, кінь порозставляв своїх приятелів по місцях: кіт ліг на піч, пес біля порога, півень над дверима; а сам кінь ліг під деревом на подвір’ї.

Десь опівночі зчинився шум, крик. То поверталися страшні збуї. Найстарший збуй посилає одного з них, щоб той засвітив свічку. Зайшов він до хати. Лише простягнув руку, аби взяти сірник з комина, а кітка лап за руку, до крові подряпала. Збуй з переляку закричав і почав тікати. Тільки він за поріг, а пес кинувся на нього, сильно ноги покусав. Ледве живий вибіг на двір, а тут ще кінь копитами в плечі, в плечі. Тут півень як закукурікав, аж всі збуї перелякалися.

Прибіг він переляканий до збуїв:

— Йой, яке там страшне є! Більше туди не піду. Лише я простягнув руку за сірником, а мене щось ножами, ножами по руці. Я почав тікати, а він таки за мною і ще кавалок литки відрізав, надворі мене здогонив і патиками в плечі, в плечі, а там якийсь ще кричав: «Лапай його, лапай, давай сюда!» Я ледве звідти живий втік.

Не хотів старший збуй вірити цьому, але до хатини побоявся йти.

На другу ніч старший збуй сам пішов до хатини, думав, що вже нікого немає. Але ледве ноги притягнув. Більше збуї не приходили до тої хатини, боялися.

Так кінь, пес, півень і кітка прогнали збуїв з хатини і залишилися жити в лісі в цій хатині. Вона і понині стоїть там в лісі, де живуть кінь, пес, півень і кітка мирно, дружно і без сварок.

Читайте также:  Конкурсы на праздник день народного единства

Походження та примітки

Кінь, пес, кіт і півень. Пор.: Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 130. Зап. С. Г. Пушик в с. Грушка Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. від Є. Г. Богович. Час запису не зазначений. Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 14-3, од. зб. 901, арк. 6—9.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Источник

Афганська народна казка кіт і пес

Коли звірі розмовляли. Українські народні казки про тварин

Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».

Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.

Бджола рятує гусці життя

Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:

— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…

Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.

Так бджола урятувала гусці життя.

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!

— А чого, тобі їсти? — каже Бог.

— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!

От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Їй-богу, — каже, — вовк!

— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?»

От він знов потяг до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…

— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що будеш мене їсти?

— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, — він — беркиць у яр. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»

Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!

— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.

Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».

Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж. Іде знову до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?

— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.

— Чи так, то й так! Вези!

Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:

— Чого це ти, — каже, — кричиш?

— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:

— Скажи, чого це стільки народу біжить?

— Та це ж, — каже, — для тебе.

От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!

— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.

Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А ти що таке, що станеш мене їсти?

— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:

Читайте также:  Какие народные травы помогают похудеть

— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!

Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.

Бідний вовк і каже:

Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:

— Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!

— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!

— Стривайте ж, — каже, — я на схід душі хоч табаки понюхаю.

Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.

Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.

Источник

Афганська народна казка кіт і пес

Коли звірі розмовляли. Українські народні казки про тварин

Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».

Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.

Бджола рятує гусці життя

Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:

— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…

Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.

Так бджола урятувала гусці життя.

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!

— А чого, тобі їсти? — каже Бог.

— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!

От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Їй-богу, — каже, — вовк!

— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?»

От він знов потяг до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…

— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що будеш мене їсти?

— Ні, їй-богу, — каже, — вовк!

— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

— А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, — він — беркиць у яр. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»

Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!

— Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало — то й твоє; воно нікуди не втече.

Послухав; прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне — пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».

Сидів-сидів, так їсти — аж-аж-аж. Іде знову до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

— Та й обрид уже ти, — каже, — з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?

— Коли ж, — каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.

— Чи так, то й так! Вези!

Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає — аж вовк перелякався:

— Чого це ти, — каже, — кричиш?

— Та це я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:

— Скажи, чого це стільки народу біжить?

— Та це ж, — каже, — для тебе.

От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне — та прямо до Бога.

— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!

— Піди, там он іде кравець, — нападеш та й поживишся.

Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А ти що таке, що станеш мене їсти?

Читайте также:  Болезнь форестье лечение народными средствами

— Та й малий же, — каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку — давай міряти аршином! Міряв його, міряв, — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. — Аршин і вздовж і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:

— Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!

Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.

Бідний вовк і каже:

Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:

— Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!

— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!

— Стривайте ж, — каже, — я на схід душі хоч табаки понюхаю.

Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.

Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.

Источник

Українські народні казки

Українська народна казка про тварин

Був один ґазда дуже багатий, і був в него пес. Поки був пес молодий, то любили його, а як ся постарів, та й відогнали. Пішов бідний песик. Іде і прийшов до ліса, змігся і ліг. Надходить вовк і питає його: «Що ти за єден?» А він каже: «Я швець». — «Коли ти швець, то вшиєш мені чоботи». — «Добре, — каже пес, — я вшию, іди і приведи ялівку добру».

Пішов вовк, закрадається коло череди і вкрав ялівку. Приводить, розбив і питається пса: «Коли за чоботи?» А він каже: «Так за тиждень». І пішов вовк, а пес ліг коло тої ялиці.

Приходить вовк в тиждень і питає пса: «Є чоботи?» А пес каже: «Є, але іще треба мастити свинячої». — «А де ж дістати?» А пес каже: «Підем до мого ґазди, що я був в него». — «А як зловить нас», — каже вовк. Пес каже: «Не бійся, я знаю там входи».

І пішли оба. Приходять туди, полягали в якусь хопту ї чекають, заким полягають. Пішов пес, подивився, приходить і каже: «Вже полягали». Прийшли до карника, витягли пацюка; вовк взяв за вухо, а пес ззаду підгонить. Привели до ліса, розбив вовк пацюка і каже псові: «А коли приходить за чоботи?» А пес каже: «Так за п’ять день».

І пішов вовк, а пес як ліг коло пацюка та й їсть. Вже із’їв. Приходить вовк і питає: «Є вже чоботи?» А пес каже: «Є, але треба кувати». А вовк каже: «Де ж підкуєм?» А пес каже: «Я маю коваля знакомого, та й підкує».

Пішли. Ідуть, але треба було іти через болото таке, що трошки притугло. Пес пішов по версі, а вовк застряг по коліна. Виходить на берег, а пес каже: «Добрі чоботи». А вовк подивився і каже: «А то коли мене обув, я ще таки чобіт не видів; які вони файні». А пес каже: «А правда, такі файні». — «А так», — каже вовк.

Тепер каже пес: «Ходім до мого ґазди на весілля; він сина женить, а ми залізем до комори, наїмося добре і нап’ємся та й підем». А вовк каже: «А як хто уздрить мене і скричить: «Вовк!» Збіжаться і уб’ють мене». А пес каже: «Не бійся, я заведу тебе, що ніхто не вздрить».

І пішли. Приходять, закралися, влізли до комори. Пес надибав студенець і їсть, а вовк надибав горілку та й п’є. Як ся напив добре і каже: «Я буду співати». А пес каже: «Цить, бо як вчують, та й ті вб’ють». А вовк: «Ні, я співаю». Як завиє: «У-у-у!» А люди як вчули, скричали: «Вовк! Вовк!» Взяли дручка та й гонять з комори. Ледве втік. А пес собі ніби гавкає на него. А ґазда каже до гостей: «А дивіться, то пес наш, що був пішов. Гуджа! Гуджа!»

Виходить пес за ворота, а вовк каже до пса: «Так мене, небоже, обсадили, не можу ся кинути». А пес каже йому: «Чи я тобі не говорив цить! А ти не хотів слухати; ну, — каже пес, — ходім, засунемся ще до хати». А вовк каже: «Як ми ся всунем?» Пес каже: «Якось всунемся!». І пішли.

Увійшли до хати, ліг вовк під лаву, а пес доносить йому кістки; а він лиш хруп, хруп. А ґазда каже до гостей: «Ото пес не мав зубів, а тепер як хрупає кістки». Люди балакають, порція стоїть на столі, а пес лабами досягне і дає вовкові. Вовк як ся впив добре і каже псові: «Я буду гуляти, ади як музики грають». Пес каже: «Цить!» — «Ні, я гуляю».

Як сі підойме з лавов, а люди попадали з лави, а він по хаті: «У-у-у!» Знов як зачали люди бити; ледве втік. А пес гавкав. Ґазда тровить, ну вже потихли люди, а пес уже не іде з вовком. А вовк чекає на пса.

Вийшов пес на двір, вовк каже псові: «А ти не ідеш за мнов?» — «Ні», — каже пес. — «Ну, як не ідеш, то за мнов до войни мусиш ставати; пам’ятай, бо як не станеш, то тебе розідру; там і там під того дуба аби-сь ішов тогди і тогди».

Вовк зібрав собі медведя і свиню дику, а пес кота, качку і гуску. Ідуть. Приходять, а вовк уже чекає на него. Але кіт, як-то звичайно, наперед іде, а свиня зарилася в листі та й хвостом виргає. А кіт гадав, що то миш, та й за хвіст як злапає, а свиня в крик. Та далі кіт напудився та на дуба. А там був медвідь на дубі; та й кіт видер і йому очі. Медвідь з дуба та далі, а качка все: «Так, так», а гуска: «Гу-гу». І повтікали.

Медвідь і вовк, і свиня здибалися. І каже свиня: «Якась біда маленька як мене злапала за хвіст, гадав, що не буду вже жити». Медвідь каже: «Дай му покій; мені очі мало не видерла і ще якісь двоє все: «Так, так» одно, а друге іще: «Гу-гу» кличе, то їх багато, відай, було». — «Я не знаю бо-м страх, ледве утекла». — каже свиня. Медвідь каже: «Я не знаю, як я з дуба злетів». А вовк каже: «Я застив був на місці».

Походження та примітки

Пес і вовк. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 102, 103, 104. Зап. в м. Городенки (Гуцульщина). Час запису не зазначений. Pokucie. Obraz etnograficzny. Skreśli! Oskar Kolberg, t. IV, Kraków, 1889., стор. 266—268. Паралелі: Про говор галицьких лемків. Написав Іван Верхратський. — Збірник філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка, т. V, Львів, 1902., стор. 169—170; Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка, Львів, 1895—1916., т. XXX, 1911, стор. 11; Указатель сюжетов. [Составил В. Я. Пропп]. — Народные русские сказки А. Н. Афанасьева. В трех томах, т. 3, М., 1958., стор. 460; Л. Г. Бараг, Восточнославянские сказки, их взаимосвязи и национальное своеобразие. — Эпические жанры устного народного творчества, Уфа, 1969, с. 75—240, стор. 210; Казкі пра жывёл і чарадзейныя казкі. Складальнік К. П. Кабашнікаў, Мінск, 1971., стор. 89—91: Julian Krzyżanowski, Polska bajka ludowa w układzie systematycznym, Wrocław — Warszawa—Kraków, t. I, 1962., стор. 57; Spievajúca lipka. Rozprávky západných Slovanov. Vybral a pripravil prof. dr. Pawol Nedo, Lipsko, s kolektívom odborníkov z etnografických pracovísk v Bratislave, Prahe a Waršawe, «Mladé Letá», Bratislava, [1972]., стор. 291—295.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Источник

Поделиться с друзьями
Расскажем обо всем понемногу
Adblock
detector